ЙДУТЬ У ВІЧНІСТЬ ШАХОВІ МОГІКАНИ…

Сумна подія сталася 17 травня. На 83-му році спинився життєвий шлях відомого ужгородського шахіста, кандидата в майстри спорту, одного з фундаторів шахового руху на Закарпатті Анатолія Прокопчука. Вісім років тому, коли Анатолій Микитович відмічав славний 75-річний ювілей, у публікації про нього я висловив припущення, що він найбільше любить шахи серед усіх закарпатських шахістів. Від цього ствердження не відмовляюся й зараз. Адже немає у нас в області шахіста, який, починаючи з далеких 60-х років брав би участь в усіх (!) чемпіонатах краю. Абсолютний рекорд, який неможливо перевершити.

Молодим залізничником в середині 60-х Анатолій приїхав на Закарпаття і одразу включився в бурхливе шахове життя. Згодом став кандидатом в майстри, був неодноразовим призером чемпіонатів області, чемпіоном Ужгорода, вдало виступав на всеукраїнських спартакіада залізничників і до останнього свого подиху залишався відданим рицарем шахової богині Каїсси.

Він досконало знав історію шахів, мав одну з найбільших в краї шахових бібліотек, був завзятим фотографом, який не шкодував гроші на придбання дорогого цифрового апарату, щоб фіксувати миттєвості шахового життя. Фотографував, до речі, не тільки шахові сюжети, а й мальовничі краєвиди карпатської природи, адже був завзятим мандрівником і обійшов усі нашіі гори і долини.

В шахах мав енциклопедичні знання, оскільки багато років грав за листуванням у найпрестижніших світових заочних турнірах. Скільки на моїй пам’яті чудових партій, в яких суперники ужгородця зазнавали катастрофу вже в самому дебюті, причому серед них і елітні спортсмени.

Нас, шахістів тодішнього молодшого покоління, Анатолій Микитович завжди вражав своїм невичерпним оптимізмом, чудовим почуттям гумору, багато його жартів та приказок давно стали надбанням історії закарпатської шахівниці. Чого варті, наприклад, такі перли. Коли суперник в явно програній позиції тягнув безнадійний опір, то Прокопчук його ганьбив : «Здавайся, рибонько, не тягни резину!». А коли опонент нарешті здавався, то добивав його «контрольною» фразою: «Бобик здох!». Ображатись на нього за це було просто неможливо, і увесь турнірний зал заповнювався веселим сміхом.

З середини 70-х років і до останніх днів життя Анатолій Микитович був незмінним активістом обласної шахової федерації і допомагав чим міг розбудовувати шахове життя в нашому краї. Він був доброю, щирою, комунікабельною, але разом з тим і принциповою людиною, яка гостро реагувала на нечесність і несправедливість.

Сумно, але шахові могікани, які закладали фундамент закарпатської шахівниці, невпинно і назавжди уходять. Анатолій Прокопчук, мабуть, останній з них.

Пам’ятаймо!..

Аркадій ВОРОВИЧ