КАЛЕЙДОСКОП ШАХОВИХ ЧЕМПІОНІВ

Про чемпіонські титули мріють тисячі, а здобувають їх одиниці. Адже сходження на найвищу спортивну вершину – це не раптовий збіг обставин, а результат кропіткої і виснажливої праці. Тож чемпіонів варто знати і поважати.

Ця публікація – своєрідний погляд на закарпатських обласних чемпіонів, так би мовити, з різних ракурсів. Минають роки, старі чемпіони забуваються, і було б непогано (можливо, й цікаво) згадати деякі сторінки історії закарпатської шахівниці.

Найбільше чемпіонських титулів зібрав ужгородець Степан Стерчо, в активі якого шість перемог. Цей абсолютний рекорд не перевершений і сьогодні. По чотири рази виборювали першість Людвиг Візінгер і Роберт Орос з Мукачева, тячівець Олег Рутковський, а також Людвиг Чабіна і Юрій Довжик з Ужгорода. Тричі обласну спортивну вершину підкорювали мукачівці Ростислав Лук’янчук, Василь Гуйван, ужгородці Володимир Рижонков і Аркадій Ворович.

Щодо вікової статистики, то наймолодшим чемпіоном став наш знаменитий земляк, майбутній міжнародний гросмейстер та олімпійський чемпіон Захар Єфименко. Коли у 1999 році Захар вперше виграв «область», йому було лише 13 років. Вже наступного року талановитий хлопчина поїхав у м. Краматорськ на Донеччину і поступив у знамениту шахову школу Пономарьова, де за нетривалий час став одним з провідних гросмейстерів України.

А от найстаршим володарем титулу п’ять останніх років вважався Аркадій Ворович, який у 2012-му став чемпіоном у 57-річному віці. Але цей віковий рекорд протримався лише 5 років і був подоланий Володимиром Рижонковим з обласного центру, який у квітні цього року здійснив справжній спортивний подвиг, підкоривши шахову Говерлу у 68 (!) років. Як тут не захопитись мудрістю давньої гри, яка дозволяє людині демонструвати високий клас гри у такому поважному віці!

Найбільш «серійним» чемпіоном є військовий лікар з Виноградова Андрій Гуляр, який три роки поспіль (з 1946 по 1948) вигравав обласний турнір. По дві серійні перемоги здобули Людвиг Візінгер (1962-1963), Олег Рутковський (1964-1965), Леонід Столяров (1967-1968), Людвиг Чабіна (1970-1971), Степан Стерчо (1974-1975 та 1979-1980), Віктор Токарчик (1981-1982) та Юрій Довжик (1987-1988).

Тепер трохи географії. До початку 70-х років чемпіонами ставали представники різних регіонів, в тому числі і периферійних. Зокрема, титулом володіли Андрій Гуляр та Чорногорський з Виноградова, Василь Деяк з Іршави, тячівці Олег Рутковський та Євген Жданов, берегівчани Федір Панфілій та Каміл Найпавер. Але з 1973 року обласний трон «окупували» виключно ужгородці і мукачівці. Єдиний виняток – 2007 рік, коли перемогу святкував виноградівець Володимир Кобаль. А з 1991 року і до сьогоднішнього дня, тобто 26 років поспіль, чемпіонами почергово стають то ужгородець, то мукачівець (лише за двома виключеннями у 2002 та 2010 роках). Цікава тенденція.

Починаючи з 1946 року, обласні першості проводилися щороку. Лише у 1956-му змагання не відбулися через тривожні революційні події в сусідній Угорщині.

Щодо кваліфікаційного рівня. Троє закарпатських чемпіонів в майбутньому стали гросмейстерами. Це Захар Єфименко, Володимир Охотник та Василь Шикула. Ще трьом підкорилася норма міжнародного майстра – Юрій Довжик, Олег Борічев та Віктор Бунда. А двоє – Олександр Федів та Роберт Орос -- стали майстрами ФІДЕ.

Не позбавлений цікавості і аналіз регламенту змагань. У радянські часи система розіграшу була доволі громіздка. Спочатку у трьох зонах (Ужгород, Мукачево, Рахів (Хуст,Тячів) проходили півфінали, які делегували своїх переможців у фінал, де змагалися 16 гравців. Фінал тривав більше півмісяця. Підприємства, де працювали провідні шахісти, скеровували їх на змагання та ще й повністю зберігали заробітну плату. Шахові партії у ті далекі часи тривали п’ять годин. Потім робилася перерва, учасники відкладали партію, записували позицію на бланку і заклеювали в конверт. А наступного дня після кропіткого нічного аналізу поєдинок догравався. Можна лише собі уявити, якими виснажливими почували себе провідні шахісти після таких «марафонських» навантажень. На місяць-два зникало будь-яке бажання взагалі сідати за шахівницю.

За часів незалежної України формат фінального турніру змінився. Півфінали пішли у небуття, а фінал став проводитися у чотири вихідні дні за участі всіх бажаючих без обмежень. Рекордним за масовістю з таких турнірів став фінал 2009 року, в якому на старт вийшли 60 гравців.

Втім, сучасні реалії сьогодення диктують свої умови. Скрутна економічна ситуація в країні змусила організаторів змагань підкоректувати терміни чемпіонатів. Останні три роки головні обласні турніри проходять за два дні, у 7 турів, з регламентом: одна година до кінця партії кожному учаснику. Умови для класичних шахів досить жорсткі. Але й за таких умов найсильніші все одно знайдуть шлях до перемоги.

В цьому сенсі варто відзначити, що формат фіналу ніколи не був застиглою догмою. Керівники шахового руху завжди шукали найоптимальнішу формулу проведення змагання. Ця тема навіть широко обговорювалася у форумі на сайті Мукачівського шахового клубу. В окремі роки проводився один масовий фінал за участі усіх бажаючих. В інші роки грався коловий турнір десяти кращих гравців. Були й фінали з певними обмеженнями для низькокваліфікованих шахістів. Усі варіанти мали певні достоїнства і недоліки, тож ця тема є актуальною і сьогодні.

І на завершення огляду два дотепні епізоди з історії обласних чемпіонатів. Перший мав місце у 1969 році. Переміг тоді ужгородець Антон Озимок. Після завершення турніру до новоспеченого чемпіона підійшов його головний конкурент, любитель гострого слівця Людвиг Чабіна. Він чемно привітав переможця, а на завершення сказав: «Антоне, я тебе вітаю з подвійним святом!» «Чому з подвійним?»-- здивувався Озимок. «Бо ти сьогодні став чемпіоном області вперше і востаннє!?» Дивно, але пророцтво збулося на 100 відсотків; більше обласна шахова вершина не підкорялася Озимку ніколи.

Друга історія трапилася в 2015 році. Міжнародний майстер Віктор Бунда кілька років поспіль вважався ледь не головним фаворитом обласних турнірів. Але для здобуття почесного титулу ужгородцю постійно не вистачало якогось очка або навіть пів очка. Розчулений Віктор перед початком фіналу 2015-го сказав друзям: «Усе! Якщо не виграю цього року чемпіонат – кидаю шахи!» Мабуть, шахова богиня Каїсса почула цей «крик душі», не схотіла втрачати одного зі своїх відданих шанувальників і таки допомогла йому нарешті здобути довгоочікуваний титул кращого шахіста Закарпаття.

Серед чемпіонської когорти особливою пошани заслуговують ті провідні шахісти, які не обмежилися спортивними здобутками, а й зробили вагомий внесок у справу популяризації давньої гри на Закарпатті. Це такі справжні ентузіасти шахів, як Степан Ткаченко, Василь Деяк, Георгій Уваров, Каміл Найпавер, Міклош Локкер, Володимир Охотник, Аркадій Ворович, Олександр Федів,Семен Найгебавер та Володимир Кобаль. Серед добрих справ цих подвижників – виховання юних шахістів, ведення шахових рубрик та публікація актуальних статей в обласних газетах, організація шахових турнірів обласного і навіть міжнародного рангу, активна громадська робота в обласній федерації, сприяння відкриттю шахових клубів тощо.

Взагалі чемпіонським званням протягом 71 року володіли 38 спортсменів. 15 з них, на превеликий жаль, у різні часи пішли з життя. Подальша доля Струпінського, Чорногорського, Столярова, Грибанова, Рутковського, Логунова та Малькова, які виїхали за межі Закарпаття, автору цих рядків невідома. Інші ж чемпіони, як кажуть, живуть і здравствують та продовжують шахову кар’єру.

Усі славні імена і живих, і померлих чемпіонів назавжди вписані в історію закарпатських шахів.

Аркадій ВОРОВИЧ