Це справжні подвижники, котрі присвятили життя улюбленій грі та своєю наполегливою і натхненною працею змогли долучити сотні людей до світу маленьких дерев’яних фігур. Важливе місце у цій славній плеяді посідає один зі старійшин крайових шахів, багаторічний директор Мукачівського шахового клубу, чудовий організатор, талановитий педагог, інтелігентна і доброзичлива людина Йосип Сотмарі. Рік, що минає, виявився для нього особливим.
Нещодавно, в липні, виповнилося 40 років з дня відкриття в Мукачеві першого у краї обласного шахового клубу, в якому Йосип Михайлович пропрацював майже чверть століття. А 26 серпня він ще й святкуватиме 80-річний ювілей. Час, здається, не володарює над шаховим ветераном. А коли він з Угорщини, де тепер проживає, приїжджає до рідного Мукачева, заходить у рідний клуб і сідає за шахівницю, то в очах неодмінно запалюються іскорки непереборного спортивного азарту.
Йосипе Михайловичу, як і коли відбулося ваше знайомство з шахами?
— Як ходять дивні шахові фігурки, мене, 4-річного, навчив старший брат. Відтак у школі друзі та вчителі передрікали, що з мене вийде непоганий шахіст (сподіваюся, їхній прогноз виправдався). Життя у ті часи було нелегке, в охопленій полум’ям війни Європі людям було не до розваг. Але навіть за таких умов шахова іскорка таки запалала в моїй юній душі та не згасає й досі. Перший турнірний успіх прийшов у післявоєнному 1947 році, коли здобув перемогу в чемпіонаті Мукачева серед школярів. Потім служив у Тихоокеанському флоті, де теж випала можливість трохи пограти та набратися досвіду. Ось так поступово і долучився до гри, яку полюбив з дитинства. У 50—60-х роках разом з кількома однодумцями почав не тільки активно грати в турнірах, але й займатися організацією шахових змагань. Мені чомусь це подобалося навіть більше, ніж спортивна боротьба за шахівницею.
Ви були одним з ініціаторів відкриття в 1975 році першого шахового клубу на Закарпатті. Як це відбувалося?
— У 1975 році мером Мукачева обрали Рудольфа Павлика. Завдяки йому й відкрили шаховий клуб. З колегами-шахістами активно взялися за ремонтні роботи, кожен допомагав, чим міг. Рік я працював на посаді директора безоплатно. Дружині та донькам доводилося виконувати функції прибиральниць. Але ми були завзяті, сповнені сил, добрих надій і труднощів не боялися.
Ситуація кардинально змінилася через рік, коли клуб під свій патронат взяло спортивне товариство «Локомотив». Одразу фінансування поліпшилося, клубу було надано дві ставки: директора та прибиральниці. Про ті найкращі, як на мене, часи можна було б написати цілу книгу.
Ви маєте авторитет не тільки натхненного організатора та досвідченого судді, але й талановитого педагога, котрий дав путівку у життя цілій плеяді сильних мукачівських шахістів, які й дотепер посідають провідні місця в спортивній ієрархії закарпатських шахів. Якими з них пишаєтесь?
— Скількох дітей я навчив грати в шахи за майже чверть віку, підрахувати складно. Серед дівчат найбільших успіхів досягли Людмила Сухобрус та Оксана Баглай, які стали чемпіонками області. Оксана після закінчення школи виїхала в Київ і там згодом посіла шосте місце в особистому чемпіонаті столиці України. Кілька моїх вихованців після школи виїхали в Ленінград, Москву, Львів, де продовжили активно займатися шахами. Серед найкращих учнів, які й сьогодні продовжують шахову кар’єру на теренах Закарпаття, приємно згадати майстра ФІДЕ Олександра Федіва, провідних кандидатів в майстри спорту Василя Гуйвана, Володимира Кобаля, Олександра Гончарова, Сергія Волкова та інших. Хочу зауважити, що, займаючись з дітьми, ніколи не ставив за мету обов’язково зробити з них чемпіонів. Не менш важливим є те, що спілкування з мудрою грою навчає юних шахістів поважати партнерів, бути розміркованими, критичними до себе, працювати над своїми помилками та дослухатися мудрих порад. Ці якості їм обов’язково знадобляться в житті.
У 2001 році ви прийняли непросте рішення і в поважному віці переїхали на постійне місце проживання в Угорщину, в м.Дьондьош. Що спонукало до цього?
— Пояснення дуже просте. В 90-х роках через проблеми з фінансуванням клуб став занепадати. Але головна причина від’їзду полягала в іншому. Усі три мої доньки вийшли заміж і виїхали в Угорщину. На той час у мене погіршився стан здоров’я. Тож довелося переїхати до них. Залишатися хворій людині на самоті, без рідних людей, тим більше у такий скрутний час – це тяжко.
Так, умови життя в Угорщині кращі, але, щиро кажучи, я б не радив старшим людям їхати без серйозних причин в іншу країну. Тому що весь час тебе тягне на землю своєї молодості і до своїх старих і вірних друзів.
Після від’їзду в Угорщину я часто приїжджав у рідне Закарпаття, разом зі своїм другом, відомим журналістом Іваном Устою, вів впродовж багатьох років шахову рубрику в наймасовішій обласній газеті «Новини Закарпаття», в якій ми проводили цікаві конкурси з шахової композиції та висвітлювали найважливіші шахові новини.
З ким зі знаменитих шахістів вам довелося спілкуватися і чим ці зустрічі запам’яталися?
— Зустрічався я з багатьма відомими гросмейстерами. У 1984 році моя шахова рубрика в мукачівській газеті «Прапор перемоги» у всесоюзному конкурсі була визнана найкращою. Отримав виклик в Москву. В столиці мені вручали приз тодішній чемпіон світу Анатолій Карпов та президент Федерації шахів СРСР, Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт Віталій Севастьянов.
У 1986 році фінал чемпіонату СРСР проходив у Києві, і мене запросили туди суддею. Там мав можливість спілкуватися практично з усією елітою світових шахів.А коли мене запросили на 85-річчя відомого угорського і радянського гросмейстера Андора Лілієнталя, то на цьому святі в Будапешті був присутній і 11-й чемпіон світу легендарний гросмейстер Роберт Фішер. Спілкувався також і з Володимиром Крамником. Наше спільне з ним фото й досі висить на стіні у моїй вітальні.
Розкажіть, як виникла ідея проведення щорічного турніру «Кубок Сотмарі» і хто допомагав вам в його організації?
— «Кубок Сотмарі» виник і реалізувався завдяки двом близьким мені людям, керівникам шахового клубу Йозефу Решу та Олександру Федіву. На мої сумніви вони переконливо зауважили: «Йосипе Михайловичу! Ви заслужили на цей турнір ще при житті. Я не став заперечувати. Власне, що поганого, коли для любителів шахів буде організовано ще один добротний турнір з хорошими призами.
А як вам живеться в Угорщині? Чи граєте там у ветеранських турнірах?
— Одразу після переїзду в Дьондьош я дізнався, що в Будапешті мене прийняли до лав шахової федерації Угорщини. Перші роки багато грав у особистих та командних турнірах за місто Дьондьош, яке стало для мене другим рідним після Мукачева. Потім захопився педагогічною діяльністю, займався з дітьми у різних школах різних міст. Через мої руки пройшло не менше 600 юних шахістів. Сьогодні треную діточок зі шкіл Дьондьоша та кількох прилеглих сіл. Маю авторитет досвідченого і успішного шахового наставника в усій Угорщині.
І останнє запитання, Йосипе Михайловичу. Оглядаючись на довгий прожитий шлях, чи шкодуєте, що пов’язали усе своє життя з шахами?
— Знаєте, видатний гросмейстер Андор Лілієнталь якось на своєму ювілеї сказав мені, що шахи – це його життя. Слова свого кумира я можу віднести і до себе. Тому відповідь на ваше запитання — однозначно ні! Найкращі спогади мого життя неодмінно пов’язані з наймудрішою грою людства, з якою ми нерозлучні ось вже 75 років! Шахи виховали мене таким, яким я є, подарували багато друзів, цікавих мандрівок, зустрічей з видатними людьми.
Тому і нині на столику в моїй кімнаті завжди стоїть шахівниця з розкладеними дерев’яними фігурками. І це не просто для вигляду. Кожен день я обов’язково розглядаю чиюсь партію, аналізую позицію або розв’язую цікаву шахову композицію. Тож моє спілкування з улюбленою грою триває…
Спасибі, вам, Йосипе Михайловичу, за щиру бесіду. Прийміть від усіх закарпатських шахістів теплі привітання з нагоди чудового 80-річного ювілею, який святкуватимете цими днями. Здоров’я вам, творчого натхнення, добробуту, душевного спокою, життєвого та шахового довголіття!
Бесідував
Аркадій ВОРОВИЧ,
віце-президент обласної шахової федерації.
Каталог статей