Коли 1 вересня 1939 року вибухнула Друга світова війна, був Туркевич саме у Львові. З приходом червоної армії і встановлення радянської влади йому доручили керувати львівським оперним театром. Окрім того, Лев Туркевич став і професором Української державної консерваторії. Директором театру тоді був А. Петренко, мистецьким керівником - В. Блавацький, літературним керівником - Григор Лужницький. У цей період Туркевич написав чимало пісень, інструментівок до оперет, кілька симфоній і кантат. Коли Львів окупували німецькі війська, Туркевич залишився працювати у театрі, де разом з ним були також Лев Лепкий, Р. Криштальський, В. Цісик, А. Ващак та інші відомі митці. Донька композитора Миколи Лисенка – Марія Лисенко – розучувала із солістами їхні партії.

Навесні 1944 року Туркевич отримав наказ виїхати з трупою театру до Австрії, бо до Львова наближався фронт. У Відні, такому знайомому йому із студентських часів, і зустрів Лев Туркевич перемогу над фашизмом. Але таких як він, "завойовники" Європи збирали у табори, щоб вивозити вантажними вагонами до Сибіру. Та композиторові вдалося щасливо врятуватися. А потім кількарічне перебування у таборах переміщених осіб, де він продовжував організовувати хори, виступати з ними у Австрії, Німеччині, Швейцарії. У лютому 1949 нарешті вирушає кораблем до Канади.

...Атмосферу шахового життя передвоєнного Львова добре і дотепно передав у своїх спогадах Євген Чучман, активний діяч українського спортового руху, який був багато років у керівництві СТ "Україна", а після війни став головою однойменного спортового товариства у Торонто:

«На руїнах Першої світової війни громадянське життя на галицькій землі почало розростатися буйним цвітом. Багато української молоді, яка студіювала за кордоном, вернулася додому не тільки з новими знаннями, але також з новими ідеями й потребами духовної розваги. У той час появилося багато молодих шахових талантів, які згодом засяяли повним світлом на світовому небосхилі, як от професор Стефан Попель - неодноразовий чемпіон післявоєнного Парижа, а потім переможець турнірів в Америці. Славу українському імені на австралійському континенті ширив Ярослав Шевчик, рівно ж Мирослав Турянський вибився на одне з передових місць в Америці. До таких шахових талантів належав також Лев Туркевич. Він, щоправда, ніколи не був - чи радше не хотів бути - постійною зіркою, та час від часу він наче метеорит прорізував небо й своїм яскравим світлом затемнював інші зірки.

Щоб дати змогу згаданим талантам виявити себе – зайшла потреба створити самостійний український клуб шахістів, які до того поляки чи жиди вже мали. Почин до того дав емeритований суддя Михайло Присташ, автор першого шахового підручника в українській мові. В тій цілі скликано ініціативні збори шахістів в домівці Союзу українських купців і промисловців на Підвальній, схвалено стaтут товариства під назвою "Шаховий Коник", а мене обрано його головою.

Врешті настала пора зміряти свої сили з чужими шахістами, а то й одразу з найсильнішими, що належали до " Львовскєго клюбу шахістув" (ЛКШ), до якого входили переважно поляки і жиди. Головою згаданого клубу був нотар Ігнаци Попєль, довголітній шаховий майстер. Старушок уже - дуже хотів зміряти свої сили з нашим молодим Стефаном Попелем. Очевидно, що молодість перемогла, а тоді сміялися із старого, що "трафіл Попєль на Попеля". Але старенький майстер мимо цього був дуже задоволений, бо вірив, що незабаром чемпіонський титул дістанеться його однойменнику - хоча й українцеві. До змагання з ЛКШ наш " Шаховий Коник" розпочав дуже солідну підготовку. Відбувалися постійні товариські тренінги між собою. Найбільш завзято тренували оба кандидати на першу дошку - Стефан Попель і Лев Туркевич. Як відомо - Стефцьо і Льоньо - це два зовсім відмінні антропологічні типи: Стефан довголиций, Льоньо круглолобий, лисий, як більярдова куля, у Стефана - чорна грива, наче б в цигана. Попелеві завжди грива спадала на очі й він кивком голови відкидав її набік, а Льоньові вражі мухи ніяк не давали спокою і він раз по раз пацав рукою по голові, щоб їх відігнати. Стефцьо курив люльку, а Льоньо цигаретки і то мішані: одна своя, десять чужих.

Ото й виринуло у нас питання, кого б поставити на першу дошку проти львівського майстра Хенрика Фрідмана. У рахубу входило тільки два кандидати - або Попель, або Туркевич.І тоді забрав голос наш духовний провідник Михайло Присташ. Він сказав:" Правда, що Попель - це високої кляси грач, добрий теоретик і технік, однак Фрідман йому нічим не уступає, а має ще й рутину, бо не раз виступав у міжнародних змаганнях, а Стефцьо щойно випливає на ширші води. Поставимо на першу дошку Льоня - він добрий імпровізатор, ніякої школи не признає - він сам для себе школа. Він зараз же першими тягами геть зіб"є Фрідмана з пантелику, так що той не не буде знати з ким має до діла, чи з геніяльним ляїком - чи з геніяльним майстром. Тимчасом Попель з кожним іншим противником напевно здобуде перемогу". Так і зробили. Змагання відбувалися в кав"ярні "Ріц", усі столики тісно обсаджені болільниками обох клубів і взагалі аматорами гри в шахи, бо змагання заповідалися сенсаційно».

Так і сталося, як задумали українці: Туркевич грав нешаблонно і зумів подолати Фрідмана, а це був високого класу гравець - член збірної Польщі, бронзовий призер Всесвітньої шахової oлімпіади 1935 року. Попель свого суперника теж подолав, і українська команда вперше перемогла неодноразового чемпіона Львова – 6:4.

Лев Туркевич і на канадській землі не забував про шахи. Шахісти СТ "Україна" в 1957 році здобули командну першість Торонто і звернули на себе увагу шахових кіл Канади. Адже Іван Теодорович-Сук, брати Євген і Ярослав Онищуки, Михайло Москаль, Лев Туркевич досягли цього успіху в боротьбі з чемпіоном країни Вайтонісом та віце-чемпіоном Андерсеном. Українські шахісти взагалі залишили свій слід в шаховій історії Канади, а довоєнний чемпіон України і СРСР Федір Богатирчук з Києва в п’ятдесяті роки виступав за збірну Канади на Всесвітній шаховій олімпіаді.

Крім концертів, співу й музики, що заповнювали його життя, Лев Туркевич продовжував любити шахи та інші розваги. Недарма ж про нього говорили: «Дійсно геніальний цей Льоньо! Все вміє: і на фортепіано грає, прекрасно грає преферанс, ще грає більярд, теніс і шахи...»

Та важка недуга швидко підточувала сили митця. Останнім величним виступом професора Туркевича стало диригування симфонічним оркестром у Вінніпезі 9 липня 1961 року на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку. Українське громадянство Канади з глибоким смутком і співчуттям прийняло вістку про його смерть 4 листопада 1961 року. Лев Туркевич був щедро обдарованим талантом, мав небуденні здібності композитора, компаніатора, диригента, педагога, залишив по собі значну музичну спадщину. Окрім музики, відзначався математичним хистом і був шахістом високого класу. Належав до творців історії шахової гри у Львові...

http://zaxid.net/article/94138/