СПОГАДИ ПРО ВІКТОРА РУСНАКА

Як стрімко плине час! Його нестримний рух починаєш відчувати лише в осінній період життя. Минають роки, події, явища, люди… Більшість з них з часом просто забувається і невидимою гумкою стирається з нашої підсвідомості. Щось навпаки, викарбовується в пам’яті і залишається там немов на «флешці». Як правило, це події чи люди, які викликають у нас підвищене емоційне сприйняття, тому фіксуються в мозку надовго, а подеколи – і назавжди.

Сьогодні я хочу розповісти про свого давнього шахового друга Віктора Руснака, який 27 березня цього року мав би відсвяткувати славний 60-річний ювілей. Але не судилося… Віктор вже давно, майже 30 років тому, пішов з життя, а його світла аура й досі, немов далека і яскрава космічна зірка, осяває моє життя, сповнюючи його теплими і добрими спогадами.

Він народився в Ужгороді 27 березня 1957 року у, так би мовити, творчо-науковій родині. Батько був директором Ужгородського драматичного театру, а мама – вчителем у ЗОШ №2. Тож не дивно, що їх син, мовити б, на генетичному рівні успадкував потяг і до науки, і до мистецтва. Його трояндами та виноградом стали математика та шахи. Цікаво, що ці дві пристрасті дивовижно гармонували в його душі і ніколи не заважали одна одній.

Віктор дійсно був талановитою людиною. Він закінчив школу із золотою медаллю, у 1974-му поступив на математичний факультет Ужгородського Держуніверситету, який після відмінного навчання теж закінчив із Червоним дипломом. Згодом залишився на кафедрі факультету і розпочав успішну наукову кар’єру.

В ужгородському виші почалося і його сходження до обласних шахових вершин. В середині 70-х в тодішньому УжДУ сформувалася потужна плеяда молодих здібних шахістів: Віктор Руснак, Віктор Токарчик, Аркадій Ворович, Федір Савчур. Університетська команда не тільки була найсильнішою в області, але й успішно виступала на всеукраїнській арені, просівши восьме місце на республіканській Спартакіаді вузів. Поїздки в Віктором Руснаком у складі збірної вузу й досі згадую з ностальгією. Віктор був не тільки сильним шахістом, привабливим хлопцем, але й надзвичайно компанійською людиною з чудовим почуттям гумору, любителем анекдотів, різноманітних жартів та приколів. Своє улюблене слівце «Да-а уж!» він запозичив у Кіси Вороб’янінова і вживав його завжди влучно і смішно.

Один з приколів свого друга пам’ятаю й досі. На Універсіаді України ми втрьох – Віктор Руснак, Віктор Токарчик і я – жили в номері одеського готелю. Одного дня Токарчик проспорив нам пиво, але не спішив віддавати борг. Тоді ми ввечері, як повернулися після гри в готель, замотали його у дві ковдри і залишили лежати у ліжку на цілу годину сповитим, як немовля. У кімнату протягом цього часу навідувалися хлопці з інших команд і здивовано цікавилися, мовляв, хто це у вас там лежить, як гусениця в коконі? На що Віктор з серйозним виглядом незворушно відповідав: «Це капітан нашої команди. Він в такий спосіб готується до завтрашньої партії. Просив не турбувати!»

Ще у студентські роки Віктор Руснак легко виконав норму кандидата в майстри спорту, а на початку 80-х вийшов на провідні позиції в обласній шаховій ієрархії. Успішно зіграв в кількох сильних турнірах. У 1981-му став «бронзовим» призером обласного чемпіонату, впевнено увійшов до збірної Закарпаття, яка щороку виїжджала на командні першості України.

Успішно складалася і наукова кар’єра молодого аспіранта-математика. Вже через кілька років він став кандидатом математичних наук. Написав кілька цікавих наукових робіт, тож на кафедрі користувався неабияким авторитетом.

На сімейному фронті Віктору Руснаку теж сприяв успіх. В кінці 80-х він одружився зі ще однією шаховою зіркою – чемпіонкою Закарпаття Галиною Вінничук, яка через рік народила щасливому таткові чудового малюка Василька, якого назвали на честь Вікторова батька.

Усе складалося прекрасно, попереду чекали високі спортивні вершини, блискуча наукова кар’єра, затишне сімейне життя. Щастя, здавалося, навічно поселилося в оселі молодого подружжя.

Але життя непередбачуване і сповнене драм і трагедій. У 1989 році у безтурботне сімейне життя родини Руснаків несподівано увірвалася страшна біда. Попервах дивне недомагання Віктор пояснював перевтомою на роботі. Потім невгамовний біль посилився, і Віктор змушений був пройти обстеження у лікаря. Діагноз виявився приголомшливим як для самого Віктора, так і для усіх його близьких. Це коротке, але вбивче і безпощадне слово – рак!

Ми, шахові друзі, кілька разів навідували свого товариша в обласній клінічній лікарні. Віктор мужньо тримався і навіть пробував жартувати. Однак з кожним наступним візитом ми переконувалися, що життя поступово покидає це тіло і смерть все міцніше охоплює його своїми обіймами. На жаль, дива не сталося; того ж року Віктор Руснак помер. Йому було лише 32 роки!

Знаючи талант і потужну енергетику свого друга, не маю жодних сумнівів, що, якби не ця трагедія, він би став професором математики; якщо не гросмейстером, то принаймні, міжнародним майстром з шахів, мав би кількох дітей та чудову родину, багатьох вірних і щирих друзів. Але все це, на жаль, нездійсненні мрії та припущення…

Сьогодні, повертаючись думками у 30-річну давнину, я з сумом зауважую, що таких щирих, талановитих і добрих людей, як Віктор Руснак, в моєму житті було не так вже й багато. Світла тобі пам’ять, друже!

Аркадій ВОРОВИЧ